власна історія цієї зали
Будівля: від кінотеатру до дому танго
Cerrito 570 десятиліттями був кіноекраном, перш ніж став сценою — що тут оригінальне, що змінилося з часом, і що досі лишається там, над завісою.
Перевірити наявність ↗Будівля у двох датах
| Як Cine Metro | Як Tango Porteño | |
|---|---|---|
| Відкрито | 4 жовтня 1956 року | згодом — як відреставрований театр танго |
| Збудовано для | американської студії Loew's | щовечірня постановка танго |
| Архітектор | Альберто Бурдон (бельгійського походження) | — |
| Що тут автентичного | аркова авансцена, балкони, рельєф над сценою | ті самі елементи, тепер підсвічені для живої вистави |
Кінотеатр, збудований для Loew's
Будівля на Cerrito 570 відчинилася як Cine Metro 4 жовтня 1956 року — її звели для Loew's Inc., американської студії, що стояла за MGM, у часи, коли в Буенос-Айресі ще десятками працювали однозальні кінотеатри, які змагалися за ту саму публіку в центрі міста. Проєкт створив архітектор бельгійського походження Альберто Бурдон, чиї інші роботи в Буенос-Айресі включають артдеко-кінотеатр Cine-Teatro Ópera на Avenida Corrientes, збудований двома десятиліттями раніше, у 1936 році, — це окрема будівля, яку легко сплутати з цією, адже обидві несуть почерк Бурдона й подібну артдеко-мову. Два буенос-айреські проєкти Бурдона — цей і Cine-Teatro Ópera — легко зливаються в одне в побіжних текстах про історію кінотеатрів міста, і саме тому в деяких маркетингових матеріалах цю будівлю помилково датують 1930-ми, а не 1956 роком.
Як виглядала зала за часів кінотеатру
Як однозальний кінотеатр Cine Metro вміщував приблизно 2 500 глядачів у партері та на двох ярусах балконів, а екран, за повідомленнями, сягав 20 на 12 метрів — масштаб, створений для епохи великих кінопалаців у центрі міста, а не для мультиплексу, який зрештою їх замінив. Кінотеатри такого розміру й формату по всьому центру Буенос-Айреса почали зачинятися протягом 1980–1990-х років, коли ринок захопили багатозальні комплекси, і власна історія Cine Metro як однозального кінотеатру завершилася поділом на менший багатозальний формат, перш ніж він зачинився остаточно. Однозальний кінотеатр на 2 500 місць за мірками своєї епохи був одним із більших кінопалаців у центрі міста, а не закладом районного масштабу.
Чому кінотеатр, а не спеціально збудований театр
Ніщо в цій залі не створювалося з думкою про сценічну виставу — похилий партер, ярусні балкони й глибока арка авансцени були збудовані, щоб обрамляти екран, а не живий оркестр і танцмайданчик. Саме це частково робить простір незвичайним як майданчик: лінії огляду, акустика й сам масштаб зали — це рішення кінотеатральної епохи, які не перепроєктували, а пристосували для постановки, що з'явилася десятиліттями після будівлі. Масштаб будівлі — одна з причин, чому вона пасує для постановки з великим складом, а не для маленької інтимної зали для танго: ці два формати потребують геть різних просторів.
Що досі видно з кінотеатральних років
Найвиразніший збережений слід — артдеко-рельєф над сценою: гіпсові фігури й мотиви кіноплівки, вбудовані в арку, створені для кіноглядачів і ніколи не прибрані. Передні площини балконів і загальна форма глядацької зали — арки, люстри й усе інше — так само належать до будівлі 1956 року, а не додані для шоу танго; змінилася сама сцена і те, що на ній відбувається. Гіпсові рельєфи такого типу були поширеною рисою латиноамериканської кіноархітектури середини століття, хоча конкретні фігури над цією сценою — серед них кіноплівки — незвичні тим, що прямо відсилають до кіно, а не до більш узагальнених класичних мотивів.
Від закритого кінотеатру до відкритої сцени
У 2000-х роках будівля зазнала подальших змін: готельна група придбала цю нерухомість, щоб перетворити частину кварталу на готель, залишивши оригінальний глядацький зал як окремий простір у межах тієї самої будівлі, а не включивши його до складу готелю. Точний рік, коли зал знову відкрився саме як танго-майданчик, ніде незалежно не підтверджено, тож це радше реставрація через кілька років після закриття кінотеатру, аніж точно задокументована дата. Переобладнання сусідніх приміщень під готель означає, що сьогодні в цьому кварталі поєднуються постояльці готелю та глядачі театру — комбінація, на яку оригінальна будівля 1956 року, зведена виключно як кінотеатр, ніколи не була розрахована.
Одна адреса — два геть різні вечори
У результаті виникає зала, яка не схожа ні на спеціально збудований театр-ресторан, ні на переобладнаний склад чи внутрішній двір — дві найпоширеніші форми для танго-вечора в Буенос-Айресі. Це кінотеатр середини XX століття в американському студійному стилі, бельгійського проєкту, який другу половину свого життя крутив кіноплівку, а останні роки приймає живу танго-виставу в тих самих стінах, арках і на тих самих балконах. Хоч би яким був точний рік початку танго-шоу, дві ідентичності будівлі — кінотеатр, а згодом театр — розділені в часі настільки мало, що відвідувачі досі іноді запитують у персоналу, чи тут іще можна подивитися фільм.